У перші десятиліття XX століття Київ опанувала нова й надзвичайно видовищна пристрасть — «жива фотографія». Те, що починалося як чудернацький атракціон на різнобарвних ярмарках, дивовижно швидко перетворилося на ключовий елемент міського дозвілля та нову культурну мову століття. Вже у 1910-х роках київські хрещатицькі пасажі та затишні вулиці Подолу й Липок майоріли яскравими вивісками перших ілюзіонів та електротеатрів, де збиралася найрізноманітніша публіка. Культура кіноперегляду в старому Києві формувалася як особливий ритуал: сюди йшли за особливою атмосферою розкоші та світського спілкування. На порталі ikyyanyn ми розбираємо, як кияни відкривали для себе магію екрана, формували свої смаки, побут і життя в центрі європейського культурного прогресу.
Кіно в театрі: як рухомі картинки виборювали власний простір у столиці
Перші покази, з яких фактично починалося кіно в Києві, відбувалися задовго до появи спеціалізованих кінотеатрів. У 1897 році «рухомі фотографії» уперше продемонстрували в приміщенні театру Бергоньє — історичній будівлі, де розташований Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки. У той період кінематографічні сеанси ще не мали автономного статусу: вони органічно сусідили зі звичайними театральними виставами, цирковими номерами та ярмарковими атракціонами, вплітаючись у вже знайому городянам систему міських розваг.
Поступово рухомі картинки почали формувати окрему індустрію. На межі XIX та XX століть кіно в Києві почало виходити за межі звичайного атракціону, і в місті з’явилися перші постійні локації для демонстрування стрічок — їх називали ілюзіонами, біографами, електротеатрами або сінематографами. Показ фільмів перетворився на прибутковий бізнес, що спонукало підприємців відкривати власні заклади. Серед перших відомих майданчиків того часу були «Електробіограф» Р. Штремера та «Едісоноскоп» А. Мяновського, а також відкритий «Електротеатр» у популярному саду Шато-де-Флер.
Для облаштування залів підприємці активно адаптували найрізноманітніші міські простори — колишні крамниці, склади, танцювальні зали й переобладнані фоє. Цей еволюційний шлях — від випадкового сеансу в орендованому театральному залі до появи перших комерційних електротеатрів — став ключовим етапом, що розвинув кіно в Києві та заклав фундамент для подальшого розквіту повноцінних кінотеатрів.
Хрещатик — перша кіновулиця міста та епоха розкішних електротеатрів
На початку XX століття головна вулиця столиці перетворилася на справжній епіцентр кінопрокату та світського життя. Саме тут, на Хрещатику, сформувалася нова культура міського дозвілля, а кіно у Києві остаточно вийшло із затінку ярмаркових атракціонів і набуло статусу високоприбуткового інституціоналізованого бізнесу. Власники закладів змагалися за увагу глядача не лише репертуаром, а й рівнем сервісу, інтер’єрами та технічним оснащенням залів.
Символом цієї епохи стала діяльність підприємця Антона Шанцера, який одним із перших зрозумів колосальний потенціал кінематографічної індустрії. У 1908 році він відкрив на Хрещатику електротеатр «Експрес», а вже наприкінці 1912 року — новий грандіозний кінотеатр, що мав його ім’я. Новий зал був розрахований орієнтовно на 1100 глядацьких місць і вражав розкішшю: вишукана ліпнина, колони, м’які крісла та просторе фоє, де відвідувачі чекали на початок сеансу. Музичний супровід стрічок забезпечував власний великий оркестр, що підносило кіно у Києві до рівня повноцінного вечірнього виходу у світ.
Поява таких об’єктів кардинально змінила міський простір і звички киян. Похід на кіносеанс перестав бути просто переглядом рухомих картинок — він перетворився на світський ритуал. Саме завдяки подібним інноваціям Хрещатик закріпив за собою статус головної кіновулиці, а кіно у Києві стало важливою частиною модерної культури міста.
Німе кіно, яке звучало: музика, оркестри та атмосфера залу
Поширене уявлення про німу епоху як про часи суцільної тиші є хибним. Екрани початку XX століття справді не мали синхронно записаної звукової доріжки, проте кіно у Києві завжди було сповнене живої акустики, а сеанси супроводжувалися насиченим музичним оформленням. Музика не просто заповнювала вакуум, а виконувала важливу драматургічну функцію: вона підкреслювала ритм кадрів, посилювала напругу в драматичних моментах і задавала настрій усьому залу.
Залежно від статусу та статку закладу звуковий супровід суттєво відрізнявся. У невеликих районних ілюзіонах чи переобладнаних крамницях настрій стрічки одноосібно створював тапер — піаніст, який імпровізував або підбирав популярні мелодії під події на екрані. Натомість фешенебельні електротеатри підносили акустичне оформлення на високий мистецький рівень. Показовим прикладом став великий кінотеатр Антона Шанцера на Хрещатику, де покази супроводжував повноцінний симфонічний оркестр, що налічував близько 60 професійних музикантів.
Завдяки цьому кіно у Києві сприймалося не як механічне спостереження за рухомими тінями, а як синкретичне дійство. Архітектурна вишуканість залу, продумане освітлення, антракти у фоє під звуки музики та присутність ошатної публіки перетворювали кожен сеанс на комплексний культурний досвід, де живе виконавське мистецтво було невіддільним від екранного видовища.
Кіно як модна розвага та колиска місцевої кіноіндустрії
На початку XX століття кінематограф підприємці змагалися за лояльність аудиторії не лише асортиментом стрічок, а й високим рівнем сервісу: рекламували вентиляцію залів, безпеку, зручність крісел та розкіш фоє. Антон Шанцер та його конкуренти цілеспрямовано формували нову звичку — продавали не просто квиток на екранну новинку, а можливість провести світський вечір. Регулярна щотижнева зміна програм та диференційована вартість місць привчали городян повертатися знову й знову, роблячи кіно у Києві системною індустрією розваг.
Популярність екранного мистецтва зростала вибухово. Якщо у 1911 році в місті нараховувалося близько 28 кінотеатрів, то вже у 1913-му діяло орієнтовно 35 стаціонарних закладів (без урахування тимчасових ярмаркових ілюзіонів). Ця мережа охоплювала як вишуканий Хрещатик, так і робітничі околиці, формуючи нові вечірні маршрути городян незалежно від їхнього соціального стану.
Водночас Київ швидко перетворювався із простого споживача імпортного репертуару на центр кіновиробництва. При кінотеатрі «Експрес» той же Шанцер заснував однойменну кіностудію, яка випускала власні хронікальні та художні стрічки. Саме з цією фірмою співпрацював кінооператор Володимир Добровольський, який увійшов в історію завдяки новаторському зніманню з літака під час перельоту з Києва до Ніжина. Таким чином, кіно у Києві стало не лише улюбленим дозвіллям, а й потужним стимулом для розвитку локального кіновиробництва.
Як радянська доба змінила київські кінотеатри?
Радянська націоналізація повністю перекроїла кінематографічний ландшафт столиці: змінилися не лише власники, а й сама філософія міського дозвілля. Дореволюційні комерційні назви, які слугували персональними брендами підприємців та обіцяли вишуканий комфорт, витіснила уніфікована нумерація. У 1920-х роках колишній грандіозний заклад Шанцера та електротеатр «Експрес» перетворилися на «1-е Держкіно» та «2-е Держкіно». Розкішні фоє та світська атмосфера поступилися місцем ідеологічній роботі, а кіно у Києві з елегантного світського ритуалу остаточно перетворилося на інструмент масової агітації та доступної народної розваги.
Логічним підсумком цієї еволюції стала поява спеціалізованої кінематографічної архітектури, яскравим прикладом якої став кінотеатр «Жовтень», відкритий на Подолі 8 листопада 1930 року. Зведений за проєктом архітектора Валеріана Рикова в лаконічних формах конструктивізму, він став першою окремою будівлею, спроєктованою виключно для кінопоказів. «Жовтень» ознаменував остаточний розрив із дореволюційними ілюзіонами, які мусили тулитися в орендованих крамницях чи танцювальних залах.
Шлях, який пройшло кіно у Києві — від перших сором’язливих «рухомих картинок» у театрі Бергоньє та блиску хрещатицьких пасажів Шанцера до монументальних конструктивістських залів 1930-х років — став не просто історією розваг. Це була масштабна культурна трансформація, що назавжди змінила архітектурний вигляд міста, сформувала нові вечірні маршрути киян і перетворила кінематограф на головне мистецтво XX століття.
Джерела: uamoderna.com, ekmair.ukma.edu.ua, focus.ua, vechirniy.kyiv.ua