По всій Україні було чимало пам’ятників, які прославляли постать комуніста. Колись він був величною людиною, яку підтримували мільйони, але у сучасні часи ця особа, всього-на-всього, забути епоха, що намагалась замордувати українське населення. Далі на ikyyanyn.
Відкриття пам’ятника
Володимир Ленін — це одна з головних постатей, яка створила СРСР. Він став організатором збройного Жовтневого перевороту у 1917 році, і наслідки події відчув кожен мешканець Києва. Ленін заснував партію більшовиків, а також став її безпосереднім керівником. Він був лідером світового міжнародного комуністичного руху. На його честь писали вірші, пісні, картини тощо. Багато людей у Києві слідували його настановам та підтримували ідеї. Тому було вирішено поставити великому Леніну пам’ятник, який нагадував би, що він зробив, начебто, для добробуту української держави та населення.
Забудова Хрещатика відбувалась у 1944 році, після звільнення Києва від німецької окупації. Проєкт для встановлення монумента було обрано. Олександр Власов та Віктор Єлізаров стали творцями пам’ятника. Обраний був саме їх проєкт, оскільки він передбачав швидке встановлення. Пам’ятник був вже готовий, адже московський скульптор Сергій Меркулов його підготував ще у 1938 році. Монумент був призначений для світової виставки для павільйону СРСР у місті Нью-Йорк. Але почалась війна і нікому ця подія вже не була потрібна, а сам пам’ятник був готовий та чекав свого часу. Місце також обиралось з того, що залишилось після масштабного знищення столиці. Єдиною підхожою точкою, де постать Леніна виглядала б велично, був Хрещатик, однак він зазнав руйнації. Залишилось єдине не знищене ні радянськими диверсантами у 1941 році, ні німецьким військом у 1943 році — навпроти Бессарабського ринку.
Однак рішення вибору розташування місцеві жителі зустріли з жахом, та не підтримували його. Саме на місці майбутнього пам’ятника стояли шибениці. Під час німецької окупації Києва там влаштовували показові страти киян. А після звільнення на шибеницях опинились ворожі солдати. По факту, пам’ятник хотіли звести на місці, де повно загублених та страчених душ. Але влада, звичайно, не збиралась звертати увагу на побажання жителів, які повинні щодня проходити повз цю точку. Тому 5 грудня 1946 року пам’ятник вождю було урочисто відкрито. Вигляд Ленін мав доволі величний, через якість монумента. Пам’ятник виконано з червоного полірованого граніту, який здіймався у висоту на 45 метрів. Постать Леніна поставили на циліндричний постамент з чорного полірованого лабрадориту на квадратному гранітному стилобаті, що мав пологі сходи, і це додало ще 6,8 метра висоти. Дата церемонії відкриття була обрана не випадково, оскільки це був днем Сталінської конституції. І, звичайно, не обійшлось без поважного цабе — Микити Хрущова, який особисто був присутній під час чергового вихваляння тому, хто створив підґрунтя правомірного терору. Пізніше кияни прозвали пам’ятник вождя “Карамельний Ленін”. Звичайно, все це було через колір постаменту.
Надписи на монументі
Кожен пам’ятник — це нагадування про всю історію, яка відбувалась у певний період часу. На жаль, для України більша частина становлення була жахлива та підпорядкована тим, хто хотів забрати собі частину великої держави. Монумент Леніна не став виключенням у цьому списку, він — нагадування того, що Україна та всі її жителі довгий час були поневолені, не могли мати своєї особистої думки та голосу. Що і написано на “величній” статуї, яка, на щастя, не дуже довго була на видноті у всіх.
Фраза з боків постаменту: “Ніколи не переможуть того народу, в якому робітники і селяни в більшості своїй пізнали, відчули і побачили, що вони відстоюють свою радянську владу — владу трудящих, що вони відстоюють ту справу перемога якої їм та їх дітям забезпечить можливість користуватися всіма благами культури, всім, що створено людською працею.” А також: “При єдиній дії пролетарів великоруських та українських вільна Україна можлива. Без такої єдності про неї не може бути й мови.”
Це все говорить про те, що кожен замордований соціалістичною владою українець повинен бути вдячним. Всі страждання, які приніс більшовицький режим та його прихильники — це для єдності поколінь, без впливових країн України існувати не може тощо. Вся ця брехня була викарбувана на постаменті, повз який щодня ходили тисячі киян, які могли втратити у протистоянні проти режиму своїх рідних. Багато мешканців були змушені слухати та слухатись, що диктує влада, але це не означало, що слова, які вилітати з вуст високопоставлених чиновників — це правда. Україна, безсумнівно, є вільною та незалежною державою. Вона має свою мову та характер, який не змогли побороти навіть проросійські господарі.
Подальша доля пам’ятника
Після встановлення пам’ятника на головній та багатолюдний вулиці Києва, він став головним у столиці, а також по всій республіці. Масові та визначні політичні події не проводили біля цього монумента, оскільки кількість місць на один квадратний метр було обмежено. Тому їх переносили на інше, не менш, на той момент, визначне місце — до ще одного пам’ятника, який розташувався на площі Жовтневої революції (сучасна назва — Майдан Незалежності). Центральною подією, звичайно, був Ленін. Але, на щастя, у 1991 році цей постамент прибрали з вулиці, що не скажеш про той, який височів навпроти Бессарабського ринку.
Повалення пам’ятника
Розмови про демонтаж, які бажали побачити жителі Києва, розпочались ще наприкінці 1980-х років. Саме тоді, коли великий та сильний корабель СРСР почав потопати та стрімко йти на дно. Жителям Києва не подобалось, що до України прямують зміни, а той, хто розпочав десятиліття терору продовжує височіти на одній з головних вулиць столиці. Громадяни були патріотично налаштовані, до них приєднувались політичні діячі разом з товариствами та політичними партіями, а пізніше з’явились й окремі громади. Але, як не дивно, ніякого зсуву у справі демонтажу не відбулось. Тоді свідомі мешканці вирішили брати справу у свої руки. Неодноразово було здійснено ряд вандальних дій, які супроводжувались обливанням постаменту червоною та синьою фарбою.
У 2009 році націоналісти пішли на більш масштабний та виважений крок, оскільки не хотіли, щоб постать більшовика щоразу відмивалась. 30 червня п’ятеро осіб попрацювали кувалдою та знищили Леніну частину руки, а також ніс. Все це супроводжувалось відеозйомкою, що підтверджувало їх намір у знищенні жахливої для України епохи. Саме у той час чинний президент Віктор Ющенко проголосив про вшанування пам’яті жертв Голодомору. Для виконання був наданий указ, і в одному з пунктів фігурувало те, що всі пам’ятники та пам’ятні знаки особам, що причетні до впровадження та підтримки Голодомору 1932-1933-х років, а також політичних репресій, повинно бути демонтовано. Свідомих громадян, які намагались підтримувати правильний напрямок на покращення життя киян, було заарештовано та висунуто звинувачення за хуліганство. І, як наслідок, отримано декілька років умовно. І навіть ця дія не змогла вплинути на те, щоб жахливі сторінки історії, про які щодня нагадує постать Леніна, було знищено. Один з депутатів Верховної Ради заявив, що цим питанням повинна займатись або Шевченківська районна рада, або Київська міська. Однак крім слів та розведенням рук нічого більше не сталось. Тому у 2009 році монумент реставрують. На це було зібрано кошти комуністичною партією України. У кінці листопада оновлений постамент було урочисто відкрито, але мало хто підтримував цю ідею. Тому двоє чоловіків, під час презентації реставрованого Леніна, обливають його червоною фарбою, однак їх доволі жорстоко за це побили.
1 грудня 2013 року відбулась перша активна фаза у поваленні пам’ятника. Але протестувальники змогли лише облити її червоною фарбою та розмалювати різними написами, після чого зіштовхнулись з “Беркутом”. Громадян було відтиснуто. Наступна, друга фаза, відбулась через тиждень, 8 грудня. Протестувальники накинути на пам’ятник троси та, нарешті, змогли його повалити. Після чого натовп накинувся на розбитий монумент та трощив уламки. Знищення згадки про існування пам’ятника відбувалось до пізньої ночі, а потім і ще декілька днів.
На всю цю подію Арсеній Яценюк відреагував так: “Думаю Ленін впав від заздрощів. Тому що Ленін скликав одну революцію, а Янукович — дві.”