“Чим більше читаєш, тим більше знаєш”, — ми впевнені, що цю фразу у дитинстві ви чули не один раз. Але тільки уявіть, що у ХХІ столітті у світі залишилися люди, які не вміють читати, писати, не можуть поринути у пригоди, які у своїх книжках описували такі класики, як Олександр Дюма, Віктор Гюго, Вірджинія Вульф. Населення деяких регіонів Латинської Америки, Південно-Східної Азії та країн Африки залишається неграмотним. А чи знаєте ви, кому ми маємо бути вдячними за те, що вміємо читати, писати, рахувати? Про появу освіти в Києві та її основоположників, далі на ikyyanyn.
У давньоруській державі освіта була доступною і для дівчат, і для хлопців
Уявіть часи, коли світло знань лише починало проникати крізь морок неграмотності. Київська Русь, як молода й амбітна держава, зробила сміливий крок у напрямку освіти, ставши однією з небагатьох європейських держав, де освіта відкривала двері не лише чоловікам, а й жінкам.
Вже у IX столітті перші школи, створені при монастирях, стали важливими осередками знань. Введення християнства за князя Володимира зіграло вирішальну роль: поява освітніх закладів була тісно пов’язана з потребою церкви у грамотних служителях. Освіченими ставали ті, хто мав доступ до влади або до церковного життя: князівські родини, дружинники, монахи, літописці. У цих школах навчали не лише читати й писати, а й розуміти сакральні тексти — знання, що відкривало шлях до мудрості.
Однак справжньою революцією в освіті стала діяльність князя Ярослава Мудрого. У першій половині XI століття він заснував знамениту бібліотеку при Софійському соборі. Уявіть лише: тисячі рукописів зберігалися у цій першій в Україні книгозбірні. Ця бібліотека стала інтелектуальним осердям держави, куди прагнули потрапити всі, хто шукав знань.
Ще більш важливим кроком стало відкриття у 1086 році першої школи для дівчат при Андріївському монастирі в Києві. Це був безпрецедентний випадок для тогочасної Європи, де жінкам рідко дозволяли доступ до навчання. У Київській Русі княжі доньки здобували ґрунтовну освіту, що робило їх рівноправними учасницями політичного й культурного життя. Відомо, що князівна Анна Ярославна, яка стала королевою Франції, вражала європейський двір своєю освіченістю та вмінням читати й писати латиною.
З часом освіта ставала дедалі ширшою, охоплюючи не лише князівські родини, але й дітей ремісників і купців. Знання почали передаватися через церковні школи, де діти вивчали грамоту, арифметику й основи християнської етики. Вчителями були дяки, які не лише виконували обов’язки при церквах, але й навчали дітей премудрості тогочасного світу.
Це був лише початок. Освіта у Київській Русі поступово набувала рис системного явища, стаючи тією основою, на якій формувалася не лише грамотність, а й культурна самобутність нашого народу. У цих школах зароджувалась любов до книги, шанобливе ставлення до знань і повага до мудрості.
Про освіту за часів гетьманів
Час гетьманщини можна назвати справжнім розквітом освіти в Україні, коли знання стали доступними для широких верств населення, а школи з’являлися навіть у найвіддаленіших куточках. Освіта перестала бути привілеєм лише багатих чи духовних еліт. Уявіть собі: у середині XVII століття кількість шкіл на території Гетьманщини перевищувала кількість населених пунктів.
Козацька Гетьманщина мала унікальну освітню систему. Практично кожен полк мав свої школи, які утримували громади. Це був феноменальний приклад співпраці: сільські громади шукали вчителів, пропонували їм умови, часто ліпші, ніж у сусідніх регіонах. У великих містах це питання вирішував муніципалітет. Вже тоді кожен розумів, що інвестиція в освіту — це вклад у майбутнє.
Розвивали не тільки інтелект, а й тіло
На Запорізькій Січі діяли паланкові школи, де молоді козаки навчалися не лише читати й писати, а й осягали Святе Письмо, математику, військову справу. Виховання гармонійно поєднувало інтелектуальний і фізичний розвиток. Тут формувалися ті універсальні знання, які давали випускникам свободу вибору: продовжити освіту, стати священником чи залишитися в рядах козаків.
Особливо вражає багатомовність, яка панувала у тодішній освіті. Діти з козацьких родин могли вивчати не лише грецьку чи латину, а й німецьку, французьку, турецьку, татарську. Це не тільки відкривало двері до університетів Європи, але й робило Україну невіддільною частиною світового освітнього простору. Багато українців продовжували навчання за кордоном, повертаючись додому з новими знаннями й досвідом.
Не можна не згадати про Правобережну Україну, яка перебувала у складі Речі Посполитої. Тут освітній процес забезпечувала греко-католицька церква, особливо чин василіан. Їхні школи при монастирях створювали освітні центри, які зберігали традиції братських шкіл, але поступово витіснялися іншими формами навчання.
Навіть на території Кримського ханства, яка також була частиною української історії, освіта процвітала. У медресе (так називалися навчальні заклади) студенти опановували не лише релігійні дисципліни, а й світські науки. На той час Кримське ханство було одним із найосвіченіших регіонів Європи, поряд із материковою Україною.
Московія намагалася знищити освічених українців з ХVII сторіччя
Починаючи з XVII століття, Україна, яка мала розгалужену систему освіти й традицію вільнодумства, почала відчувати тиск з боку Москви. У цей період з’являються гімназії, ліцеї та училища, проте освіта поступово зросійщується. Вчителі вимушені викладати російською мовою, а церковноприходські школи стають інструментом імперської пропаганди. Водночас народна українська література, всупереч усьому, починає пробивати собі шлях, стаючи символом опору.
Російська імперія не лише позбавляла українців їхньої автономії, а й цілеспрямовано переманювала найталановитіших. Освічені випускники з Лівобережжя шукали кар’єрного зростання у Петербурзі та Москві. Така тенденція мала руйнівні наслідки: відтік інтелектуалів знекровлював Україну, а їхній талант працював на імперію. Навіть канцлер Російської імперії Олександр Безбородько, син генерального писаря Гетьманщини, визнав цю проблему, сказавши: “Погубило казака школьное дело”.
Катерина II, остаточно зруйнувавши автономію Гетьманщини, перетворила освітню систему України на знаряддя імперії. Але навіть у таких умовах українці знаходили способи протидіяти. Земські школи у XIX столітті стали острівцями народної культури, адже деякі вчителі, використовуючи прогалини у законодавстві, викладали українською мовою. Жінки, як у Києві, так і по всій Україні, все активніше долучалися до освітнього процесу, здобуваючи знання як у місцевих інститутах шляхетних дівчат, так і за кордоном.
Наприкінці XIX століття з’являється товариство “Просвіта”, яке стає символом боротьби за українську ідентичність. Його члени, зокрема в Києві, вирушали до сіл, щоб нести знання тим, хто був позбавлений доступу до освіти. Вони відкривали школи, друкували книги, читали лекції — робили все, щоб повернути українцям право на їхню мову й культуру.
Московія спробувала знищити українську освіченість, але народ довів: його прагнення до знань сильніше за будь-які імперські утиски. Київ, який завжди був і залишається інтелектуальним серцем України, продовжуючи боротися за свою самобутність і право творити власну історію.