9 Лютого 2026

Надсекретне “Будівництво №1”, або “Сталінське метро”

Related

Share

У столиці можна побачити безліч недобудованих споруд. Деякі з них стоять у “замороженому” стані не одне десятиліття. Причини такого відношення зазвичай банальні — нестача грошей, або втрата актуальності. “Сталінське метро” стало одним із проєктів, яке перестало бути потрібним владі. У Києві цю споруду називають по різному: “Тунель під Дніпром”, “Труба” та “Підводний човен”. Однак найпопулярнішою назвою залишається “Сталінське метро”. Далі на ikyyanyn.

Потреба та початок будівництва

Перша світова війна лише розімкнула свої смертельні обійми, а радянська влада вже почала готуватись до наступної боротьби. У 1935 році почалась масштабна розробка проєкту під назвою “Будівництво №1”. У 1936 році всі приготування для початку роботи були готові, однак робітники взялись до виконання своїх обов’язків у березні 1938 року. Причина такої затримки виявилась у тому, що для кожної ділянки зводилась окрема житлова структура: місця для проживання, магазини, заводи, дороги, різні споруди, електростанції тощо. Все це було зроблено, щоб кожен робітник був у швидкому доступі до місця, а також для збереження секретності.

Причина початку масштабного будівництва була визначена військовою потребою. Береги Дніпра сполучались лише двома залізничними мостами. У випадку авіаційного удару мости легко були б зруйновані. Тому необхідність побудови тунелів була неймовірно важливою для непомітного пересування техніки, бойових припасів і загалом руху. Маючи таку перевагу, потяги та вся військова техніка могла без перешкод пересуватись з однієї сторони річки на іншу. У цій справі головною задачею була невидимість, щоб з повітря жоден противник не міг запідозрити розташовані під землею тунелі.

Під грифом “Секретно”

У Радянському Союзі багато чого робилось так, щоб жодна жива душа не знала про заплановані дії влади. Таким же секретом стали й тунелі, хоча у цьому випадку така закритість була виправдана, адже про таємний перехід не повинні були дізнатись противники. Робітників для виконання проєкту обирали дуже ретельно. Щоб пройти відбір, мінімум дві особи з партії повинні були схвально відгукнутись про надійність кандидата. Відомо, що основними робітниками були військові. Однак є додаткова інформація, що через складність процесу, на проєкт також назначали тих, кого до цього залучали у будівництві метро у Москві. Кожен проходив ретельну перевірку та обов’язково підписував документи про нерозголошення.

Ідею будівництва, начебто, надав сам Сталін, тому тунелі й отримали свою міську назву “Сталінське метро”. Також існували чутки, що проєкт повинен був вести сам Хрущов, адже він вже мав досвід у складному будівництві під час керівництва процесами реалізації метрополітену у Москві. Кількість робітників, за різними даними, налічувала до 20 тисяч осіб.

Будівництво та “замороження”

Тож у 1938 році розпочався процес будівництва. Проєкт був розрахований на два тунелі — “Південний” і “Північний”. Перший повинен був простягатися від Пирогова, проходити під Жуковим островом (сучасний острів Водників) та селом Осокорки, а закінчуватись у Бортничах. Другий мав починатись біля залізничної станції “Петрівка” та виходити на Вигурівщині.

Робітники розпочали перший етап. Він полягав у спорудженні кесонів, що опускались на глибину 32 метри. Під дією власної ваги вони все більше заглиблювались, а зверху добудовувались бетонними кільцями. Після остаточного занурення залишався невеликий вхід для робітників діаметром у 5 метрів. Працівники починали зводити тунель вже у підземному кесоні. 

Будівництво “Сталінського метро” довелось “заморозити”, адже Друга світова війна почалась раніше, ніж того очікувала влада. Проєкт повинен був бути готовим у 1944 році, однак ворожа армія розпочала наступ до його завершення. Але зупинка будівництва відбулась також через додаткові проблеми, які виникли під час роботи. У 1941 році відбулась аварія, що спричинила часткове затоплення. 

За проєктом довжина тунелів повинна була складати 6,5 кілометрів, однак війна внесла свої корективи, і робітники встигли прокласти всього 1 кілометр “Південного”, а до “Північного” майже не приступили. Після зупинки будівництва частина техніки та обладнання, що використовувалась робітниками, була потоплена у Дніпрі. А самі тунелі виявились захоплені ворожою німецькою армією під час окупації столиці. Деякі солдати там засіли, коли відступали від натиску радянського війська у 1943 році. 

Післявоєнні часи та відмова від проєкту 

У 1943 році німецька армія покинула територію Києва, і для подальшої роботи над тунелями був доволі зручний час, адже не було невідомо, коли закінчиться війна і чи буде Німеччина робити другу спробу у захваті міста. Тому робітники, які не були мобілізовані на передову, продовжили працювати над будівництвом. Однак масштаб роботи був вже не таким великим. А у 1949 році влада взагалі визнала проєкт недоцільним і повністю закрила його. По факту, всі кошти, що витрачались з 1938 року, вилетіли в “трубу”. Можливо, якби будівництво таки завершилось, у сучасному Києві були б додаткові проїзди на інший берег Дніпра. Але про це ніхто й ніколи вже не дізнається. 

Місто зазнало значного руйнування, особливо Хрещатик, який спочатку замінувала радянська армія, а потім, так би мовити, на додачу, ще й німецька, коли відступала. Тому більша кількість коштів йшла на відновлення та покращення столиці.

Частина спорудження від будівництва, яка не була потоплена, у кінці 1940-х років пішла, все ж таки, на користь міста. Було піднято чимало труб, тюбінгів та інших готових конструкцій, які пізніше використали під час будівництва метро у столиці. Станції “Вокзальна” та “Університет” зводилися за допомогою споруджень від тунелів.

Подальша доля тунелів

Коли у 1974 році у місті Канів запустили гідроелектростанцію, рівень води у Дніпрі значно піднявся, і це спричинило затоплення великої частини тунелів. Час від часу фрагмент “Сталінського метро” намагались експлуатувати для господарських потреб, однак на заваді завжди були складні геологічні умови. Затоплення та грубозернистий водонасичений пісок у тунелях постійно ставали на заваді планам. Тому ніхто навіть і не намагається робити чергові невдалі спроби підібрати під себе та заробити кошти на недобудованому клаптику землі. 

Частини тунелів можна побачити навіть у сучасні часи. Вони розташовані по всій столиці, однак найпопулярнішим є кесон у парку “Наталка” висотою 17 метрів, а довжиною 52 метри, та вхід у затоплений тунель на острові Водників. Проходячи повз камʼяні стіни незрозумілої споруди мало хто може назвати, який вони повинні були виконувати функціонал. Але на острові проводять екскурсії на човнах та розповідають детальну історію, однак курс веде лише до глухого кута. У 1990-х роках група аквалангістів намагалась подолати шлях через весь затоплений тунель, але виявилось, що інший вихід надійно перекритий арматурою і ніхто так і не знає, що знаходиться за тією “стіною”. 

Серед тих, хто цікавиться змовами, міфічними історіями та легендами, ходять неймовірні чутки, що у тунелях затоплений бронепотяг, німецька хімічна зброя, лабораторія, різні обладнання, військова техніка, чи навіть Кракен. Однак про правдивість цих слів, певно, ніхто й ніколи не дізнається, тільки якщо Дніпро висохне та відкриє свої глибинні таємниці. 

Київ — це старе місто, яке встигло назбирати купу міфічних історій, що повʼязані з колись буденними речами. Але вважати своє місто чимось більшим за великий клаптик землі та намагатись дізнатись його повну, навіть не завжди правдиву, історію — це цікаве заняття. Саме воно й породжує неймовірні легенди, які будуть жити в оповідках нащадків. 

....... . Copyright © Partial use of materials is allowed in the presence of a hyperlink to us.