Мирослав Попович був філософом та гуманістом. Він прагнув пізнати та зрозуміти світ, у якому жив, а також дослідити історію та зробити висновки на користь майбутньому. Понад пів століття він працював в Інституті філософії АН України й залишив багатий творчий спадок. Докладніше про його життєвий та філософський шлях розповідаємо у статті на ikyyanyn.
Шлях у філософію
Мирослав Попович народився в Житомирі у 1930 році. Його батьки були вчителями-філологами. Хлопчик вчився у школі, де вони працювали. Течію мирного життя родини перервала Друга світова війна. Батько майбутнього філософа, Володимир Попович, пішов на фронт, де загинув. Його мати, Олександра Рутківська, залишилась працювати в друкарні видання «Заславський вісник», який висвітлював діяльність окупаційної влади.
Після деокупації така робота сприймалась як співпраця з німцями, тож у 1946 році родина переїхала до селища Народичі, щоб уникнути переслідувань. Мирослав невдовзі закінчив школу та у 1948 році вступив на філософський факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка.
Після закінчення вишу вчителював – був директором школи в селищі Золотий Потік, що на Тернопільщині, потім був переведений до села Порхова. Та врешті обрав шлях філософа й у 1956 році став аспірантом в Інституті філософії АН України.
Робота в Інституті філософії
Все подальше життя філософа було пов’язане саме з Інститутом філософії АН України, а саме:
- у 1960 році він захистив кандидатську дисертацію на тему «Ірраціоналізм у сучасній французькій філософії»
- у 1966 році здобув науковий ступінь доктора філософських наук
- у 1969 році очолив відділ логіки наукового пізнання
- у 1974 році став професором.
У 1971 році Мирослав Володимирович був обраний до керівного складу Відділення логіки, методології і філософії науки у Міжнародному союзі історії та філософії науки. Він був відповідальним за організацію міжнародних подій.
Також у 1971 році вийшла друком його наукова праця «Логіка і наукове пізнання», у 1975 році – «Філософські питання семантики». Поступово він напрацьовував власний авторитет, а водночас робив Київ відомим філософським осередком. В столиці України почали проводити багато філософських подій, що давало можливість висловити власні думки та ідеї.
Варто зазначити, що філософ докладно досліджував історію, у тому числі найболючіші для України сторінки. У 1980-х роках він очолив перший осередок політичної партії Народний рух України, а після здобуття Україною незалежності став президентом Філософського товариства України й продовжив свою діяльність на філософській ниві.
У 2001 році Мирослав Володимирович обійняв посаду директора свого рідного Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України. Через два роки став академіком, а у 2005 році – кавалером ордена Ярослава Мудрого V ступеня.
Його колеги завжди відзначали, що Мирославу Володимировичу не був притаманний жорсткий стиль керівництва. Натомість він завжди цікавився новими концепціями, цікавими творчими ідеями, які генерував сам та підтримував у цьому колег. Інститут філософії об’єднувався навколо нього та працював творчо й натхненно.
Філософські праці й не тільки
Серед відомих творів Мирослава Поповича: «Григорій Сковорода» (1984), «Микола Гоголь» (1989), «Нарис історії культури України» (1998), «Бути людиною» (2011). Він писав про математику та логіку, історію української культури та комунізм, світогляд давніх слов’ян та ідеї французьких філософів, й усюди шукав особливий сенс.
Його книга «Раціональність і виміри людського буття» (1997 рік) характеризує істину, добро і красу, а також обґрунтовує переваги таких демократичних цінностей, як свобода, справедливість та солідарність. Монографія «Європа–Україна – праві і ліві» (1996 рік) розкрила суперечливості політичних процесів в державі. Знаковою роботою стало «Червоне століття» (2005 рік), у якій філософ досліджував історичні процеси в Україні протягом ХХ століття та їх вплив на сьогодення держави.
Останньою книгою науковця стала «Філософія свободи», де зібрані твори різних років, але об’єднані спільною ідеєю – пошуком сенсу в історичних процесах та можливості розбудови демократичних суспільств.
Мирослав Володимирович не був так званим кабінетним науковцем. Він багато виступав у пресі, на радіо і телебаченні, брав участь у різноманітних форумах та навіть у політичних ток-шоу, радо обговорював найгостріші питання, які виникали в українському суспільстві та намагався знаходити на них відповіді.
Філософ навчався упродовж усього життя. Любив вивчати мови та опанував англійську, німецьку, французьку, польську та чеську. Якщо приїздив до нової країни, обов’язково вивчав основні фрази її мовою, щоб порозумітися з місцевими. Був уважним до традицій інших народів. У Грузії, наприклад, навчився готувати місцеві страви – лобіо та сациві. Він навіть був ведучим кулінарної програми на телеканалі «1 + 1».
Видатний філософ пішов з життя після операції на серці 10 лютого 2018 року та був похований на Байковому кладовищі.
Джерела: