Йосиф Маршак – найвідоміший київський ювелір XIX століття

30. June 2021 Taras Sachenko

Ювелірна справа – виготовлення дорогоцінних прикрас – в Києві завжди процвітала. Тут працювало безліч вправних майстрів: з XVII до першої половини XVIII це були Федір Гутович, Іван Равич, Михайло Юревич. В XVIII - на початку XIX століття в місті слави зажили Федір Коробка, Олексій Іщенко та Іван Винниченко. А проте, найвідомішому з київських ювелірів випало жити в столітті дев’ятнадцятому, і був це – Йосиф Маршак, пише ikyyanyn.com.

Від маленького села під Києвом до міжнародних виставок

Майбутній геній ювелірної справи народився у 1854-му році у малесенькому селі Гнатівка, населення якого складало заледве п’ятсот чоловік. Втім, це аж ніяк не завадило йому поступити учнем на ювелірну майстерню в Київ. Тоді Йосифу були лише 14 років. Через кілька років, склавши всі необхідні іспити, Маршак отримав від ремісничої управи дозвіл на самостійну ювелірну справу. Розпочав він її з маленької майстерні на Подолі, яку відкрив 2 травня 1878-го року. Згодом він згадував цей день як дату заснування величезної фірми, яка принесла йому п’ятимільйонний капітал. А на початках, єдиним працівником був сам власник. Як відомо, в той час Хрещатик зазнавав свого найбільшого піднесення, і молодий підприємець вирішив перенести свою майстерню саме туди.

1

Саме за №4 по вулиці Хрещатик знаходилась його майстерня, він орендував її у годинникового торговця Целестина Верле. Тут вже він працював не один, а з підмайстром та трьома учнями. Через чотири роки майстерня давала сім фунтів золотих прикрас щорічно, що було цілком пристойно на той час, а через десять нараховувала аж 30 робітників. І хоча підприємство займало провідне місце на київському ринку ювелірних виробів, власної торгівлі у Йосифа не було – його продукція продавалася з “сторонніх рук”.

Закордонний досвід

У 1890-му році Маршак відвідав Всесвітню ювелірну виставку в Парижі, згодом – промислові центри в Німеччині. Він розумів, що для розширення обсягів виробництва необхідно переймати закордонний досвід. Власне, так він і зробив, спершу перевівши свою, на той час солідну фабрику, в більш просторе приміщення №8 по Хрещатику, яке перебудували спеціально під виробництво, а згодом – розширивши асортимент продукції. Для цього був відкритий новий художньо-гравіювальний відділ. Крім іншого Йосиф Маршак добивався максимально можливого розподілу праці – всю просту, але потребуючу уваги роботу, він доручав жінкам. Наприклад, саме вони займались шліфуванням, а також виготовляли дрібні тонкі ланцюжки. У 1896-му році фабрика виготовляла вже 7 пудів золотих виробів, що було у 40 разів більше в порівнянні з 1882-м. Так, київський ринок став для підприємця затісним, і він почав возити продукцію до Петербургу, Москви та Варшави.

Міжнародне визнання

Фабрика не обмежувалась лише тонкими ювелірними прикрасами, вона також культивувала та поширювала золоті й срібні вироби ужиткового напрямку. Не забарилося й міжнародне визнання: у 1893-му році вироби фабрики на Всесвітній виставці в Чикаго здобули медаль і почесний диплом, а у наступного року в Антверпені медаль була уже золота. Не менш золотою вона була і на Київській виставці 1897-го, Паризькій 1900-го, Петербурзькій 1902-го, Льєзькій 1905-го та Всеросійській 1913-го. 

1

До того часу підприємство вже займало 250 квадратних метрів та налічувало понад 100 робітників. При ньому ж діяла і практична школа, яку пройшло понад 300 учнів, які згодом започаткували власні фабрики та виробництва. Коли ж у січні 1913-го київські ювеліри започаткували власне професійне громадське об’єднання – клуб “Діамант”, його головою одноголосно був обраний Маршак. За місяць до своєї смерті Йосиф Абрамович склав заповіт, в якому розподіляв частину свого майна поміж синам, частину віддавав на потреби школи та училища при фабриці, частину – відданим її працівникам, а також, що цікаво, частку заповів на придане для незаміжніх робітниць. На жаль, заповіт знаменитого київського ювеліра виконаний не був, а сам він помер 22 серпня 1918-го року. Незважаючи на це, пам’ять про нього залишилась в створених фабрикою речах. Зокрема, у Національному музеї історії України зберігається срібна модель Педагогічного музею та деякі інші речі.