Дніпро здавна був неспокійною річкою, його стрімка течія залишалася невблаганною до необережних киян, які на своє горе потрапляли на бистрину. Не надто прихильно вона ставилась і до річкового транспорту, то тут, то там шукаючи нагоду перекинути котрогось з численних київських човників. А ще варто, пам’ятати, що колись береги Дніпра були загромаджені численними купальнями, які досягли піку своєї популярності в кінці позаминулого – на початку минулого століття. І за цим всім потрібно було пильно слідкувати. Далі на ikyyanyn.
Напружений дніпровський рух
Оскільки купальні розташовувались на мілководді, ризик втонути був незначним. Втім, незважаючи на спеціально відведені місця, чимало людей не втрачали нагоди викупатися де їм заманеться, й іноді результат був невтішним. Річкові пригоди траплялися також і з інших причин — на Дніпрі загалом ставало тісно: тут постійно курсували пароплави, катера, які тягли громіздкі “берлини”(дерев’яні баржі), численні човники та вітрильники.
Окрім того, кияни відкрили для себе Труханів острів, як місце чудове для пікнікування, і з того часу тут функціонувала переправа. Не дивно, що такий напружений рух нерідко спричиняв ексцеси – через “людський фактор”, а також примхливу природу кількість потопельників зросла.
“Общество подания помощи при кораблекрушениях”
Ще в 1871-му році було створено “Общество подания помощи при кораблекрушениях”, дія якого поширювалось на всю території царської Росії. Не стала винятком і Київська губернія – тутешнє відділення функціонувало з 1873-го року під егідою самого губернатора. Зібравши достатньо коштів від небайдужих киян та меценатів, рятувальники приступили до реалізації планів. Так, у серпні 1875-го в одній з газет вийшла стаття: «Киевское окружное правление общества подания помощи при кораблекрушениях, ввиду весьма частых в течение лета несчастных случаях с купающимися в Днепре, устроило две перевозные лодки и, наняв трех гребцов, поручило им совершать постоянные рейсы (от 5 часов утра до 9 часов вечера) от купален до цепного Николаевского моста и от пароходной пристани до конца стоянки судов и посещать те места, где большую частью купается народ, с тем, чтобы в случае надобности безотлагательно подавать помощь утопающим».
Крім регулярних станцій, організували такі собі пункти першої допомоги: біля пристаней та корабельних майстерень, а також біля колишнього Ланцюгового моста. Знайти їх можна було за характерною емблемою(червоний хрест на фоні схрещений якорів), і призначались вони для звичайних містян, які стали свідками нещасного випадку. Такі пункти обладнали найпростішими засобами першої допомоги – корковими кільцями, рятувальними жилетами та канатами з петлями на кінцях.
Розмах рятівничої діяльності і медаль за порятунок
Особливого розмаху діяльність організації набула в 1890-1900-тих роках. Населення міста стрімко зростало, купання та катання в дніпровських водах стали масовим явищем, в результаті чого почастішала і кількість смертей. Тоді ж тут спорудили цілу плеяду станцій, а 1892-му відкрили центральну Київську, яка розташовувалась біля початку Набережного шосе. Споруда доволі непогано вписувалась в антураж схилу, біля неї стояла наглядова башта, щогла та флагшток. Вона представляла з себе двокімнатний павільйон – одне приміщення для персоналу, а інше, відповідно з необхідними медикаментами, для врятованих утоплеників.
Утім, навіть зусиллями рятувальників не завжди вдавалося відвернути нещастя. Тому поряд спорудили і церкву – аби врятувати хоч душу, якщо тіло вже не вдалося. На станції позмінно курсували дві шлюпки, з 5 ранку до 9 вечора. З 1892-го року діяла також Китаївська станція (біля дачної місцевості), а з 1899-го Оболонська(спеціально для гавані). Вони діяли сезонно, а центральна станція – навіть зимою, щоб контролювати ситуацію на льоду. Була навіть запроваджена медаль “За спасение погибших на море”, на аверсі якої зобразили Ісуса, котрий витягує з води Петра. Так, завдяки організації, були врятовані багато десятків, а то й сотень необережних киян.
