Гра київського “Динамо” та мадридського “Реалу” стала однією з перших ігор, завдяки яким я познайомився з футболом. У семирічному віці я запам’ятав лише два слова, з якими у мене асоціювалася команда киян того часу – Маріс Верпаковскіс. Навдивовижу, але гру латвійського нападника, якого у 2003 році здобули “біло-сині”, я полюбив з першого погляду. Швидкісний, еластичний, прогресивний – він швидко став одним з моїх улюблених фаворитів, і саме завдяки йому я знайшов у собі зацікавленість футболом, пише журналіст ikyyanyn.com.
Коли Маріс з’явився в складі “Динамо”, я не пропускав жодної гри. Я кричав, ображався і трохи лаявся, коли його ображав Йожеф Сабо майже на кожній прес-конференції. Але найбільшим ударом стало для мене те, що у 2012 році він покинув розташування “Динамо”.
Мрія моя здійснилася у 25 років, коли завдяки Zoom я врешті-решт зміг побачитися віч-на-віч зі своїм кумиром дитинства, аби особисто розпитати його про те “Динамо”, завдяки якому я полюбив футбол. І, дякувати Богу, що так вийшло, бо відвідати латвійську столицю, аби особисто побачитися з легендою через коронавірус не вийшло. Отож, про все буде розказано максимально детально.
“Мене трусило при переході в “Динамо”!
презентація Маріса Верпаковскіса у “Динамо”
Він абсолютно не змінився – ввічливий, дуже спокійний та щирий. Саме таким його описували ЗМІ, коли я перечитував матеріали, готуючись до інтерв’ю. Але врешті-решт роки беруть своє, адже суперзірці латвійського футболу вже 41 рік, і бігати на тренуваннях він вже не так сильно може, як колись феєрив у складі “біло-синіх”.
Почну з того, що я перед початком інтерв’ю вивчив декілька речень латвійською, і саме цією мовою я і зізнався легенді, що 18 років я чекав на те, щоб повідомити про те, що завдяки йому я почав стежити за футболом і що почав стежити за грою “Динамо”.
-Нащо ж ти себе так мучив перед цим? – сміється Маріс. – Ти ж чудово знаєш, що я розумію російську.
Авжеж, я це знав, але такий “ритуал” я мусив зробити, бо саме так зробив свого часу лідер гурту “Скрябін”, Андрій Кузьменко, тільки у розмові з Барбарою Брильською. Але то була зустріч з кумиром дитинства, як тут, так і тоді, на програмі “Машина часу” на ICTV. Я знав, що переді мною суперзірка Балтії, яка носить звання “найрезультативнішого бомбардира збірної Латвії”, та син одного з майстрів спорту СРСР, Ілмара Верпаковскіса.
Ілмар Верпаковскіс, батько нападника
-Коли у вас закінчувався ваш контракт зі “Сконто”, ви отримували дуже багато пропозицій з багатьох чемпіонатів, але чому ви зупинили свій вибір на “Динамо”?
-Перебільшуєш, не дуже в мене їх було й багацько, лише чотири, якраз другим і було “Динамо”. А обрав тому, що було в ньому щось таке, близьке мені. Може, зіграла ностальгія, але я вже знав, що “Динамо” великий клуб із зворушливою та переможною історією, і авжеж, я знав російську мову. І, до речі, воно грало в Лізі Чемпіонів – для мене це взагалі була межа моїх мрій! Цього на той час мені було досить, бо я точно знав, що це мені допоможе швиденько адаптуватися. Я тоді відчув на собі, які там великі навантаження, яка конкуренція за місце в складі, і що не існує жодних слабин. Нікому. Ну й коли я там деякий час жив на базі, це теж допомогло, оскільки гравці були ближче, і могли мені підказати як правильно зробити те, чи інше. А так…я сам не знаю, як я пробився до основного складу. Дуже було важко.
– Ви відчували страх, коли переїздили з Риги до Києва, та чи розмовляли ви на цю тему з вашим батьком?
– Я досі ті часи згадую, коли я боявся. Сам собі задавав питання: а що я, хлопець з маленької Лієпаї, буду робити там, де такий шалений склад? Конкуренція страшна, футболісти топові, і з України, і легіонери – як? Я і з батьком говорив на цю тему, і з агентом, а батько каже: “Якщо не спробуєш, не дізнаєшся”. Чому б і ні, а який тоді сенс грати у футбол у вищих топових лігах, якщо ти боїшся?
Діого Рінкон
– Ви свого разу казали , що “Шахтар” добре реалізував своїх легіонерів, на відміну від “Динамо”, де грав Діого Рінкон, з яким у вас були досить добрі відносини. Ви досі притримуєтеся такої думки?
– Досі не знаю, як так вийшло, і яку вони винайшли формулу, аби так їх згуртувати. В “Динамо” коли був Діого Рінкон – він тоді ще був єдиний бразилець, але дуже старанний, товариський, відкритий як на полі, так і за межами. А коли їх побільшало, вони ледь не почали жити за своїми правилами, і прописувати їх у команді. А як в “Шахтаря” вийшло, досі не розумію, мабуть їх треба питати.
-Маріс Ілмарович, розкажіть, будь ласка, історію про пейнтбол з теж колишнім гравцем “Динамо”, Андрієм Несмачним.
-Чому ж ні? (сміється) Проте, я й досі так червонію, коли розповідаю, що аж досі самому смішно. Андрій якраз допоміг мені швидше адаптуватися у складі, і якось ми з ним поїхали пограти в пейнтбол за Київ після гри, і вийшло там так, що я був занадто втомлений, і нахапав кучу синців. Я через три дні приїжджаю на тренування, а масажисти в мене питають, коли я роздягався: “Слухай, на якій війні тебе носило?” Я зізнався, і так вийшло, що сміявся майже кожен.
Михайличенко та Сабо
Під керівництвом Олексія Михайличенка, Верпаковскіс з 2003 по 2004 роки був найпрогресивнішим футболістом київського клубу, і знаходився на піку своєї форми. Дійшло до того, що й досі серед усіх гравців “Динамо” він досі носить титул найшвидшого бомбардира “біло-синіх”. Він міг би й досі утримувати статус суперзірки, проте все змінилося завдяки Йожефу Сабо. Те, що я почув, кинуло мене у шок…
-Олексій Михайличенко – ваш перший іноземний тренер. Як ви працювали під його керівництвом?
-Він в мене повірив, і цього мені було достатньо, аби бути завжди йому вдячним за можливість дати все, що я маю такому клубу, як “Динамо”. Він вимагав дуже багато роботи від нападників, всі повинні брати участь у відборі, у пресингу, а я до того не був ще тоді готовий, і поступово включався до такої тактики. І авжеж треба постійно бігати, бо ми ледь не на кожному тренуванні бігали з м’ячами. Після таких тренувань я перед стартом не тільки сезону, а й кожного матчу відчував себе налаштованим на гру.
-Ви й по сьогодення в “Динамо” носите титул найшвидкіснішого нападника клубу, і ваш рекорд поки що не побив ніхто. Хтось з теперішніх гравців вам подобається?
-Вітя Циганков дуже подобається. Я думаю, що йому варто пограти трохи в Європі, оскільки “Динамо” вже надало йому всіх необхідних навичок, аби він тепер їх потроху набирав у Європі. Хоча, я думаю, все вирішить він, і авжеж, Ігор Михайлович (Суркіс). А про такий титул дуже дякую, приємно таке чути, але мені сумно, що я вболівальникам не міг надати більше результативних та яскравих голів, хоча якби Михайличенко лишився, твердо впевнений, я міг би дати вболівальникам більше.
Маріс Верпаковскіс святкує свій гол леверкрузенському “Байєру”, Ліга Чемпіонів, перша гра вдома
-Ви про виліт від “Трабзонспору” у Лізі Чемпіонів?
-Саме так, ти правильно кажеш. Гадаю, те, що “Динамо” туди вийшло, було особистим успіхом скоріш Михайличенка, ніж того ж Сабо. Найстрашніше було, коли ми вилітали, бо я пам’ятаю, як всі були засмучені трагедією, коли ми від “Туна” зазнали поразки. А далі, коли ми тільки вперше зустрілися з “Трабзонспором”, до поразки, до нас заходить Ігор Михайлович, каже, що якщо ми виграємо, то буде кожному подвійна премія. Ми виграли, і коли ми отримали по 50 тисяч доларів – то були найбільші гроші за всю мою кар’єру в житті.
-А чому ви посварилися з Йожефом Сабо?
-Я й досі не можу збагнути за що він мене невзлюбив. Може, тут зіграла його совдепівська логіка, якої він притримувався, коли пара одружується, то чоловік для футболу втрачений назавжди. І він отак на мене зривався на кожній прес-конференції, навіть коли я в запасі був. Я сам у цьому винен, що так все до серця так близько сприйняв, і вже зворотнє не довів. Навіть на тренуваннях я помічав, як Йожеф Йожефович себе поводив, коли хтось десь помилявся. Перше, що йому вважалося – що його хочуть “злити”, прибрати спеціально. При ньому у “Динамо” була геть нездорова атмосфера.
-Коли ви зрозуміли, що Сабо вас не хоче бачити в “Динамо”?
-Перед початком гри з “Реалом”. В мене була гнійна ангіна, я нікуди не виходив, просто лежав і горів від температури. А коли повернувся, виявилося, що я піднабрав ваги, м’язи відмовлялись взагалі слухатись, бо деякий час я не те, що не міг бігати, я після тренувань взагалі мав відчуття, що я безногий. Ну зрозуміло, що я зламався, та й Сабо й так мене не любив…Воно й зрозуміло, “Динамо” – клуб великий, і там ніхто не буде з тобою панькатися, хоча мені давали шанс, але через те, що слова Сабо мене постійно болюче кололи, я зламався, і не відчував, що потрібен ані тренерам, ані складу команди.
– Ви б хотіли повернутися у “Динамо”, як директор? Може, після “РФШ”? – спитав я наостанок.
-Хтозна, – привітно посміхнувся латвієць. – Якщо запросить Ігор Михайлович, я з радістю розгляну пропозицію.
Маріс Верпаковскіс в наш час
Було видно, що Маріс з доброю посмішкою згадує часи, які він провів в Україні. Він би й далі продовжував футбольні мандри Європою, та був змушений повернутись до Латвії, аби запобігти розвалу рідного клубу “Лієпая”. Після того, що я почув особисто від Верпаковскіса про те, як було і стало у середовищі “Динамо”, в мене виникло питання:а чи дочекається Україна того, що декомунізація відбудеться у футболі, і футболістів будуть розкривати, а не влаштовувати їм розповіді про те, що одруження і родинне життя вбиває футболіста назавжди? Я не знаю, чи доживу я до такого часу, але принаймні, якщо я почую “Маріс Верпаковскіс повертається у київське “Динамо” – мені хотілося б вірити, що вболівальники “біло-синіх”, які застали гру латвійця, теж радітимуть, коли в Україну повернеться швидкісний “латвійський ножик”, тепер вже в якості директора команди, яка зіграла сам Матч Смерті.
