10 листопада 2023 року Кабмін України своїм рішенням “вилучив” із Держреєстру нерухомих пам’яток культурної спадщини національного значення меморіали російському поетові Олександру Пушкіну, радянському воєначальнику Миколі Щорсу та ще кілька меморіальних об’єктів Києва. Далі на ikyyanyn.
Пам’ятник більшовицькому “герою громадянської війни” Миколі Щорсу стоїть на бульварі Тараса Шевченка у Києві понад 69 років. Урочисте відкриття кінної статуї відбулося 29 квітня 1954 року і було присвячене 300-річчю так званого “возз’єднання” України з Росією.
Пам’ятник Пушкіну демонтовано, демонтаж пам’ятника Щорсу – питання часу. Кінний постамент скоро не прикрашатиме бульвар Шевченка, і саме час замислитись чи все ми знаємо про Миколу Щорса? Не про людину-міф, створену комуністичною пропагандою, а про реального польового командира епохи Громадянської війни?
Міф про Щорса, створений кінематографом
Головний міф про Миколу Щорса це легенда про українського червоного командира, який боровся за визволення України від німецьких окупантів та національної буржуазії. Красень чоловік, інтелектуал, безстрашний воїн, ерудований командир, що загинув у бою з петлюрівцями від кулеметної кулі.
Однак цей образ прийшов до нас із кінематографа, а саме із фільму “Щорс” геніального українського кінорежисера Олександра Довженка. Наступна канонізація “червоного комбрига” відбулася після появи однойменної кінострічки в 1939 році.
Маловідомий факт – ідею фільму про Щорса у 1935 році Олександру Довженку підказав радянський диктатор Йосип Сталін. Після тріумфального виходу у 1934 році фільму “Чапаєв” у кожного народу СРСР мав з’явитися свій національний Чапаєв. Примітно, що на роль національних героїв Громадянської війни обирали вже загиблих ватажків, таких, як Щорс або Котовський. Бо ж реальні історії не збігалися з комуністичними міфами, а самі герої вже нічого повідомити про себе не могли.
Незручний факт про загибель Щорса
Червоний командир Микола Щорс загинув 30 серпня 1918 року у бою біля села Білошиці на Житомирщині, за версією радянських істориків від кулі петлюрівського кулеметника.
Однак ексгумація останків червоного комдива, зроблена в 1949 році в російському Куйбишеві, показала, що отвір у черепі Щорса залишено не кулеметною, а пістолетною кулею, а постріл проводився з відстані кількох метрів. За словами істориків, застрелити його (у потилицю) могли його ж заступник Іван Дубовий чи інспектор Робітничо-селянської Червоної армії (РСЧА) Павло Танхіль-Танхилевич. При цьому замовником вбивства більшість дослідників вважають Льва Троцького, тодішнього головнокомандувача РСЧА.
Про причину розправи залишається лише здогадуватися, але основними версіями сучасних істориків є некерованість Щорса, його тяжіння до українського націоналізму та навіть відмова виконати наказ про передислокацію його дивізії на інший фронт та небажання воювати за “владу робітників” поза територією України.
Однозначним історичним фактом є те, що Щорс, як і низка інших українських червоних командирів, наприклад, “батько” Василь Боженко та комбриг Антон Шарій-Богунський, був зачищений більшовиками після окупації України Червоною армією, яку ці польові командири і створювали.
Ще одне спостереження: у кінофільмі Олександра Довженка, на фотографіях, листівках та картинах Щорс постає перед нами зрілим чоловіком 30-35 років. Насправді Микола Щорс народився 1895 року і загинув 1919-го, тобто у віці 24 років. Його карколомна кар’єра в Червоній армії тривала близько року. Це був зовсім молодий чоловік, який легко піддався більшовицькій пропаганді.
Зрозуміло, у розпал Громадянської війни ні Щорс, ні його соратники не могли знати, що, борючись за “свободу трудящих”, вони імпортували в Україну російську диктатуру пролетаріату з репресіями та голодоморами. Щорс свято вірив, що бореться за праву справу, але став знаряддям у руках імперської машини Росії.