В історії української столиці дуже часто траплялись страшні та затяжні епідемії, яки забирали життя багатьох киян. Але щоразу місту вдавалось перемогти. І не без рішучих дій влади, оскільки у різні час керманичі міста вдавались до обмежувальних заходів, карантинів тощо. Бували випадки, коли карантин подовжували. Але всі ці події навчили місто оперативно реагувати на всі захворювання та рятувати сотні та навіть тисячі життів. Далі на ikyyanyn.
Подільський випадок
У вересні 1770 року магістрат в Києві отримав інформацію про підозрілий випадок в одній родині на Подолі. Оскільки в один час одразу померло троє чоловіків, крім цього померла ще й сусідка. Ця звістка була одразу передана київському губернатору Федору Воєйкову. Він відреагував моментально, до місця смерті відрядив одразу чотирьох лікарів. Медики оглянули померлих, та встановили страшний діагноз – це чума.
Заплакана господиня помешкання повідомила лікарям, що її син займався підприємницькою діяльністю і нерідко їздив у справах за кордон. Останній раз повернувся вже хворий, наступного дня такі ж симптоми виявились в чоловіка і зятя. А сусідка, як виявилось, була кумою родини і частенько відвідувала їх. До того ж син привіз їй подарунок, яскраву хустку. Про цю подію одразу повідомили Петербург. Всіх, хто контактував з родиною одразу відправили на Труханів острів, на карантин, а біля будинку поставили цілодобову охорону. Але інші мешканці Подолу продовжували жити своїм звичайним життям, не дивно, що за 10 днів хвороба розповсюдилась по всьому середмісті Києва, а звідти опинилась на Печерську. Перелякана такими подіями Катерина Друга, одразу наказала князю Платону Мещерському рятувати Київ і залучити все можливі екстрені заходи.
Бунт на Подолі
Назначені імператрицею відповідальні не ризикнули особисто навідати Київ, тому розв’язували всі питання на відстані. Губернатор Києва взагалі виїхав за місто з родиною. Знаходячись в різних містах, генерали видавали різні укази, не узгоджуючи їх один з одним, що призвело до тотального хаосу в місті. Намагання вислужитись перед імператрицею дійшло до того, що Поділ повністю оточили озброєні охоронці, це була карантинна зона куди не можна було увійти. Подоляни зрозумівши це перестали повідомляти про нові випадки хвороби, щоб раптом не опинитись в карантині. Померлих таємно ховали в подвір’ях серед ночі, або взагалі викидали під паркани сусідніх будинків. І чесно кажучи, взагалі не розуміли навіщо відправляти родичів померлого на карантин до острова.
Тож не довго думаючи, містяни вийшли на Контрактову площу з протестом та вимогами, дозволити пересуватись містом, а також проханням повернути ізольованих в місто. Київський мер вийшов до народу і пообіцяв задовольнити їхні потреби. Згодом з Труханового острова повернули 300 осіб. Після огляду лікарів частині дозволили повернутись до доту, інших, з признаками хвороби розмістили в Кирилівському монастирі, в якому на швидку руку організували щось типу лазарету.
Тривалість епідемії
Кирилівський архімандрит також звернувся до міського голови з проханням забрати хворих з території монастиря. Оскільки храм маленький і знайти тут прихисток зможе не так багато людей. Також він звернув увагу, що в інших місцях, наприклад на Куренівці є більш придатні для такої справи місця. Генерал-губернатор забажав виконати наказ. Але думку розійшлися влада підтримувала думку, що Кирилівський монастир залишиться лазаретом, а от духовність наполягала на іншому місці. Обидві сторони направили свої скарги до Петербурга, де було прийняте рішення просто зачинити монастир. Катерина Друга видала наказ, що відтепер землі монастиря переходять під будівництво притулку для літніх та душевнохворих людей. В листопаді 1770 року епідемія почала потроху слабшати, а в лютому 1771 року повністю закінчилась. За місяць, епідемія з’явилась знову, тому що військові почали продавати речі померлих. За пів року епідемії загинуло понад 4000 киян.
Наступна хвиля
В 1918 році в Києві з’явилась нова біда. Містом почала розповсюджуватись епідемія іспанки. Цей складний грип називали так через те, що розпочався він саме в Іспанії, і першою повідомила про цей різновид грипу пресі. Страшна хвороба повністю накрила Європу, а вже в серпні з’явилась неподалік Києва. На той момент захворіло понад 1000 людей, 200 з них померло. У вересні епідемія охопила майже всю Київську губернію. Було зібрано екстрену нараду, на якій вирішували як боротися зі страшною епідемією. Оскільки на той період захворюваність сягала майже 50% населення. За офіційною статистикою в Києві вже було 126 випадків захворювання, це стільки мешканців були госпіталізовані до Олександрівської лікарні.
Суворі заходи та боротьба
З цього моменту почалась боротьба з епідемією не лише лікарськими засобами, а й жорсткими обмеженнями в місті. Але, що цікаво, карантин введено не було і міський транспорт курсував так само за графіком. В першу ж чергу влада вирішила закрити місто на в’їзд. А всіх біженців одразу з вокзалу везли на Лук’янівку, до місць обсервації, в так звані табори. Раніше саме тут тримали хворих на тиф та холеру. Вільно пересуватись містом вони не могли. Якщо ж траплялись поодинокі випадки спроб потрапити в місто або втекти з табору, таких біженців садили на найперший поїзд і відправляли з міста.
Сам вокзал також адаптували під лазарет. Кожна чинна київська лікарня виділяла окреме приміщення для хворих. Також по всьому місту відкрились цілодобові пункти чергування лікарів, які перевіряли містян, та при першій потребі відправляли до лікарні. Двірники мали наказ тримати вулиці в особливій чистоті, в деяких районах бруківку на вулицях навіть мили мильним розчином. Окрім цього в цей період було введено масочний режим. Маски шили з цупкої тканини у два шари. Крім цього мешканцям міста постійно повторювали про гігієну, особливо рук та обличчя.
Також активно почала працювати цензура. З газет повністю зникли всі згадки про захворювання, а також статистичні дані про кількість померлих та захворілих. Хоча про інші регіони та міста інформацію розповсюджували без змін. На той період, лікарі з усієї України констатували, що на іспанку захворіло 30 відсотків українців.
Хоча як показує практика, здавалось, що тих, хто захворів менше. Оскільки Київ продовжував жити в тому ж ритмі, що і до епідемії. Перукарні та крамниці продовжували працювати, транспорт пересувався містом також без змін. А театри та музеї показували нові експозиції та вистави.
Десятки випадків захворювання
В медичній літературі, а також в архівних матеріалах кількість хворих на іспанку в Києві складала понад 700 тисяч осіб. Офіційних джерел, які б підтвердили цю кількість не було знайдено. Та й не було зрозуміло звідки така кількість, оскільки в той час в Києві проживало всього 500 тисяч людей.
Але лікар Іван Загорський, який був фахівцем в напрямку епідеміології та завідував дезінфекційними станціями в Києві рапортував про нові випадки захворювань. Щодня він надавав звіти до відділу народного здоров’я, в яких йшлося про десятки нових випадків щодня. Навіть порівнював деякі дані з Барселоною, де щодня від іспанки помирало майже 1200 осіб. З цих звітів стає більш-менш зрозуміло, що реальна кількість померлих від хвороби в Києві складає 10 000 людей. Напевно це і було однією з причин відсутності карантину в місті.
