На виставці 6 міжнародної премії Future Generation Art Prize представлена 21 робота з 19 країн та п’яти континентів – у тому числі й інсталяція художників з України. Подія має на меті підтримати митців віком до 35 років і водночас познайомити українського глядача з актуальними тенденціями в світовому сучасному мистецтві. Далі на ikyyanyn.
Відтворюють те, що їх хвилює
Це не просто виставка, а подорож у фантасмагорію вражень та відчуттів, які молоді художники отримують від світу, що їх оточує. Ровесників з різних країн світу хвилюють ті самі теми: війна й територіальний розподіл, геополітика, історичні контексти, гендер, ЛГБТ, самоідентифікація. Проблеми, що їх турбують, відтворені у незвичний, почасти навіть шокуючий спосіб.
Інсталяція Генріке Науманн, номінантки з Німеччини, – це кімната з меблями. Ліжко, шафа у вигляді Стоунхенджу і телевізор, з якого лине трансляція на межі з сюрреалізмом. Насправді це не виставка оригінальних меблів, а дуже глибока алегорія. Художниця відтворила у своїй роботі падіння Берлінської стіни, що в 1989 році зникла лише фізично, але не ментально. Люди продовжували ділити країну на західну й східну Німеччину. Саме це художниця хотіла показати в своїй роботі. Тож експозиційний простір поділений на дві частини. Німкеня розповідає, що, коли впала стіна, люди зі Східної Німеччини почали купувати дешеві постмодерністські копії дорогих меблів із Заходу. Через естетику меблів художниця прагне показати абсурд такого поділу й відчуття певної переваги західних людей над східними. Авторка заявила, що її меблі – це певного роду провокація, що порушує питання не лише естетики, а й політичних аргументів, що так само створюють різні світи.
Лап-Сі Лам представляє Швецію, але сама вона китаянка, і відтак природньо, що цікавиться поєднанням культур, а точніше – зникненням цього поєднання. Її філігранні шматки меблів, що нагадують химерні сталакміти в печерах – це тривимірні скани предметів зі скандинавських ресторанів, що відкривались переважно у 60-і роки. Ці ресторани були призначені для кантонської діаспори, що проживала у Швеції.
«Це ресторани, в яких декорації створені в типовому кантонському стилі пагод. Мені дуже цікаво було досліджувати цю естетику, що символізує мікс двох культур, і також цікаво було подивитися на те, як змінюються люди в процесі, коли культура стає товаром. Ви бачите окремі об’єкти, кожен із них походить із ресторанів, які зараз уже закриті, але разом на цій інсталяції вони створюють новий символічний простір, – розповідає художниця. – Коли я їх створювала, я на початку помітила, що мені не вдається відтворити натуралістично і реалістично оригінальний інтер’єр. І я подумала, що це, мабуть, на краще. Тому що сам матеріал і те, що він продукує, натякає на повільне зникнення окремого мікса культур».
Калла Хенкел та Макс Пітегофф представляють Сполучені Штати, а в Київ привезли шматочок берлінського бару. Чотири дні на тиждень це звичайнісінький бар, а три наступні дні перетворюється на платформу для знімання. Художники залучають до проекту і барменів, і відвідувачів. Він так і називається – TV Bar. На даний момент зняли вже дві серії.
«Наш проект являє собою мікс уявної і спражньої реальності. Ми показуємо щось на межі між роботою барменів і реальністю уявного світу, – розповідають художники. – Кіно німе, а саундтрек – аутентичне звукове середовище бару».
З бару митці привезли не лише телевізор із трансляцією барного життя, а й стільці. Вони всі різні й оригінальні. Таким чином утворився ніби кінозал. Художники говорять, що виставлять свою роботу і в інших місцях Києва – зокрема, клубах та арт-кафе.
Вендімагейн Белете з Ефіопії поєднав фото своїх співвітчизників із етнічними масками вуду. У такий спосіб хотів продемонструвати силу свого народу й водночас його страждання під час війни з Італією, в ході якої остання прагнула загарбати територію Ефіопії. Це відбувалось у період між 1935 та 1941 роками. Ці фото Белете взяв із архівів, а об’єкти – своєрідна заява, як висловився художник. Довгі 5 років він ретельно виробляв колаж, що зайняв усю стіну. «Я хотів показати складність нашої культури», – наголошує уродженець Ефіопії.
Як у 33 роки бути художницею, яку кожен запитує, коли вже вона народить – знає Ліндсі Мендік із Великобританії. Відповідь на це запитання вона видала в своїх роботах.
«Не можна робити все й одразу, – говорить Ліндсі. – На цій інсталяції я підтверджую персональний вибір і відповідальність за народження дитини. Крім того, хочу продемонструвати тривогу жінок щодо обмеженого часу, який вони мають, щоб прийняти рішення про народження дитини».
На виставці представлені роботи й українських художників – художній колектив у складі Яреми Малащука та Романа Хімея отримав змогу представити свою роботу завдяки тому, що здобув головну премію в загальнонаціональному конкурсі Премії PinchukArtCentre 2020. У своїй відеороботі хлопці показали переосмислені будні заводу в Івано-Франківську.
Для кого премія?
Премія була заснована Фондом Віктора Пінчука з благородною метою – фінансово й медійно підтримати молоді таланти віком до 35 років з усіх куточків світу. Цього року до комісії надійшло 12 тисяч заявок із 181 країни світу. Журі відібрали лише 20 робіт. Вони й прикрасили стіни PinchukArtCentre.
А у грудні комісія обере переможця, який і отримає головний приз – 100 тисяч доларів. Причому 60 тисяч із них художник може витрачати на власний розсуд, а ось 40 тисяч – виключно на розвиток своєї творчої діяльності. Окрім цього, комісія матиме змогу обрати ще кілька учасників – максимум п’ять – які отримають по 20 тисяч доларів на творчість.
Цього року учасники представляють такі країни, як Німеччина, Великобританія, Сінгапур, Болівія, Іспанія, Південна Корея, Польща, Китай, Норвегія, ПАР, Швеція, Франція тощо. Виставка номінантів буде проходити в PinchukArtCentre до 22 лютого.
