Центральна лікарня міста Києва, це один з найстаріших медичних закладів міста. Довгий час це була найбільша лікарня,в якій працювали найвидатніші світила медицини. До того ж ця лікарня пережила велику кількість епідемій, війни, радянську владу, але працює й сьогодні. Про історію цього закладу далі, в нашому у матеріалі на ikyyanyn.
Історія створення
19 століття в Києві можна схарактеризувати не лише періодом промислової революції, але й важкістю життя звичайних киян. Столиця в ці часи активно розвивалась, створювались нові підприємства, будували нові красиві будинки, проектували чудові вулиці і сквери. Але це не захищало Київ від епідемій страшних хвороб. Щороку від різноманітних захворювань гинули тисячі людей. Досить довгий час київська влада лише обговорювала можливість створення багатопрофільної клініки, далі діло не заходило. А от у 1844 році сталась справжня серйозна розмова, оскільки обговорювали не лише питання створення медичного закладу, а й місця, де майбутні лікарі могли б навчатись. Нова лікарня мала орієнтуватись в першу чергу на лікування інфекційних хвороб. Ідею було схвалено одноголосно, тому почалися пошуки фінансів для будівництва. Що цікаво, що на будівництво робили пожертви навіть звичайні кияни. Оскільки обрані території вже належали благодійному товариству, сума викупу складала майже 17 тисяч карбованців. У 1874 році на Кловських схилах було освячено місце, яке було відведено під будівництво лікарні. Київська влада запропонувала назвати майбутній заклад на честь імператора Олександра Олександровича.
Автором проекту став відомий архітектор Володимир Ніколаєв, а контролювати будівництво взявся сам київський губернатор Павло Демидов.
Дореволюційна медицина
Першу чергу проекту лікарні було завершено за рік. У 1875 році вона відкрила свої двері для пацієнтів. На той момент, лікарня вміщала 65 стаціонарних пацієнтів та складалась з двох дерев’яних будівель – бараків. Але окрім стаціонару тут була амбулаторія та швидка медична допомога. Щороку на утримання лікарні виділяли 15 тисяч карбованців. Ці гроші надавала виключно держава. А довгий час навіть не приймались гроші від меценатів оскільки лікарня просто не розуміла куди саме їх витрачати. Першим директором та за сумісництвом головним лікарем лікарні став Юлій Мацон. До речі, він перший почав вести статистику смертності та народжуваності в Києві. Два бараки важко назвати повноцінною лікарнею, але в такому вигляді вона проіснувала недовго. Наприкінці 80-х років кінця 19 століття Олександрівська лікарня стала ще й базою для медичного факультету університету Святого Володимира. В 1885 році лікарня отримала новий корпус який спеціалізувався на попередженні та лікуванні нервових хвороб. А вже в 1891 році дружина київського губернатора надала кошти для будівництва дитячого відділення на території лікарні. Керівником та головним лікарем відділення назначили відомого дитячого хірурга Василя Чернова. У 1895 році лікарня знову розширюється. Тут з’являється перший в києві пологовий будинок. На той час лікарня вже вміщує в собі 190 ліжок, а також має 63 запасних на випадок епідемії. Протягом трьох років, починаючи з 1901 року одне за одним починають свою роботу інфекційне відділення, гінекологія, урологія та хірургія.
Важливо врахувати, що з часом саме в цій лікарні з’явилась і платна медицина. З 335 ліжок було всього 116 безкоштовних. Вартість була різною. Наприклад, ліжко в окремій кімнаті коштувало 1 карбованець за добу. Ліжко в загальних кімнатах для приїжджих вартувало 80 копійок за добу, а от ліжко в загальній кімнаті для киян коштувало 30 копійок на добу.
Найбільш важливим і цінним ресурсом лікарні були її працівники в першу чергу. Тут працювали досить відомі лікарі, серед яких були Василь Образцов, Микола Стражеско тощо. Згодом вони заснували терапевтичну школу в Росії, та першими описали та діагностували інфаркт. Киян продовжували лікувати Василь Покровський, Федір Удінцев, Анатолій Зюков. Ці імена відомі не лише в Україні, а й в усьому світі.
До 1914 року було збудовано жіночий терапевтичний корпус, який вміщував 90 ліжок.
Михайлівська церква на території лікарні
За традицією, на території лікарень будували каплички і церкви. Не стала виключенням і Олександрівська лікарня. У 1893 році недалеко від основних корпусів лікарні було освячене місце під будівництво церкви, яку назвали на честь святителя Михаїла. Будівництво було профінансовано відомим київським меценатом Михайлом Дегтярьовим. Проект храму також зробив відомий архітектор Володимир Ніколаєв. Товщина стін храму була понад 2 метри, а перед входом широкі гранітні сходи.
Церква була трьохпрестольною. У 1895 році храм було освячено. Старостою зробили мецената, за чиї кошти було побудовано церкву. Михайла було поховано в родинній усипальниці на території храму. А в 1901 році вдова мецената профінансувала перебудову церкви. До основної будівлі добудували дзвіницю. По закінченню реконструкції вдова також померла, її було поховано поруч з чоловіком. На території церкви працювали і благодійні організації. Але з приходом більшовиків собору стало ніяково. Спочатку його було пограбовано. А в 1930 році на Великдень її було майже повністю знищено. А в трапезній лікарні розмістили лікарні парткому.
Складні радянські часи
З приходом більшовицької влади, лікарню було націоналізовано. А в 1922 році вона отримала нову назву «міська клінічна лікарня імені Жовтневої революції». Також з приходом більшовиків зменшилось і фінансування. До 1935 року на утримання лікарні виділялись мізерні кошти. А в 1937 році на території лікарні з’явився корпус поліклініки.
В часи Другої світової війни лікарня та її лікарі продовжували працювати, щодня лікуючи та рятуючи вітчизняних захисників. Велика кількість лікарів пішли на фронт, щоб бути корисними там. Під час німецької окупації Києва, лікарню тимчасово назвали першою клінічною лікарнею і пересилили в будівлі по вулиці Бульварно-Кудрявська, а в рідні корпуси лікарні заселився військовий німецький госпіталь. В ці часи лікарня виглядала жалюгідно. Забиті вікна фанерою, холодні палати. Вода до лікарні не поступала, оскільки труби перемерзли. Вбиральні неймовірно смерділи на всю лікарню. У деяких відділеннях тримали тяжко хворих радянських військовополонених, без належного лікування та навіть ковдри. Німецьке командування привозило лише воду в лікарню в дуже малих кількостях. Заклад і ті хто лишились в ньому виживав виключно за допомогою місцевих жителів. Вони потайки приносили в лікарню картоплю або суп з пшоном для хворих та військовополонених.
А от по завершенню війни почалась хвиля розвитку Жовтневої лікарні. Новим директором став Степан Сологуб, який приклав чимало зусиль для відновлення лікарні. Його старання не пройшли даремно. В 1946 році в лікарні знову розпочали свою роботу 17 відділень. У 1970-х роках почалась велика реконструкція, яка тривала майже 20 років. Було відновлено та зведено нові корпуси різних напрямків. Як і до революції, головною цінністю лікарні були її імениті лікарі. Так, наприклад, Юрій Єдиний, розробив та впровадив метод, яким в усьому світі лікують сечокам’яну хворобу без втручання хірурга.
Лікарню не оминула і трагедія на ЧАЕС. Після вибуху сюди привозили мешканців Прип’яті та співробітників станції, саме тут надавали першу допомогу постраждалим. Тут організували три пункти санітарної обробки. В ті страшні дні в цій лікарні отримали допомогу понад 18 000 людей. Медики, які тоді працювали в лікарні отримали посвідчення ліквідаторів категорії «Г».
В незалежній Україні лікарня продовжила свою роботу, а вже у 2007 році отримала свою першу назву – Олександрівська клінічна лікарня.
