Біографія Сержа Лифаря, видатного танцівника балету та реформатора цього мистецтва, сповнена темних сторінок та непростих подій. Більшу частину життя він прожив в еміграції, але мріяв повернутись до рідного Києва. У роки окупації в Парижі співпрацював з німецькою владою, але потім уникнув покарання за це. Його називали «богом танцю», адже талант вражав та зачаровував. Розповідаємо більше про цю непересічну особистість. Далі на ikyyanyn.
Дитинство та втеча з СРСР
Батьки Сержа Лифаря були українцями, представниками селянського прошарку. Батько був родом з села Велика Мотовилівка, що знаходилось у Васильківському повіті Київської губернії. Серж згадував, як дідусь розповідав йому про козаків, стародавні походи та традиції.
Мати була родом з села Македони Канівського повіту Київської губернії. Її батько був заможним землевласником, а також розводив племінних коней та велику рогату худобу. Завдяки цьому він згодом придбав п’ятиповерховий будинок у Києві по вулиці Ірининській, 3-а. Саме в ньому оселилась родина Лифарів з чотирма дітьми – дівчинкою та трьома хлопчиками. Сергій, який народився у 1905 році, був третьою дитиною.
На роки його дитинства припала Перша світова війна, революція та національно-визвольні змагання. Дід ледве уник розстрілу більшовиками. Бабуся була вбита грабіжниками. Будинок Лифарів реквізували та передали житловому кооперативу, щоправда, залишивши колишнім господарям одну квартиру. У ній мешкали разом з родичами, які рятувались від розкуркулення і колективізації.
Навіть посеред цих страшних подій бажання танцювати та музичний талант Сергія не зникли. Хлопець спочатку навчався в Імператорській Олександрівській гімназії, потім у 8-й київській гімназії. Переломним на його шляху стало знайомство з Броніславою Ніжинською, сестрою відомого танцівника Вацлава Ніжинського. Вона завідувала балетною студією «Школа руху», де почав своє навчання танцю Сергій.
У 1922 році Ніжинській вдалось виїхати до Парижа, де вона почала співпрацювати з балетом Сергія Дягілева. За рік Сержу надійшло запрошення приєднатись до трупи. В дорогу його збирала вся родина. Юнак зміг нелегально подолати кордон, але відтепер не мав права повернутись на Батьківщину.
До речі, молодший брат танцівника Леонід також втік з СРСР у 1931 році. За родиною почали слідкувати, але жодної іншої протиправної діяльності встановити не вдалось. Мати Сергія померла в травні 1933 року, а батько прожив до 1947 року. Обидва вони були поховані в Києві й Сергію вдалось відвідати могили батьків у 1961 році – під час єдиного в його житті приїзду до Києва.
Паризька зірка
Коли молодий Лифар приїхав до столиці Франції, то навчався в Енріке Чекетті та Ніколя Лега. Невдовзі він уже був першим солістом «російського балету». У 1929 році Серж – головний танцівник Паризької опери. Він також почав створювати власні постановки та зібрав трупу, з якою гастролював різними країнами.
У Парижі Лифар став зіркою. Газети писали про нього кожного дня. Сержа запрошували на найкращі сцени Європи, а серед його друзів були Пабло Пікассо, Марк Шагал і Коко Шанель. Він багато працював та створював нові балети, реформуючи класичне мистецтво.
Завдяки його зусиллям паризька Гранд Опера стала однією з найкращих балетних компаній у світі. Задля цього він провів деякі реформи, а саме:
- наказав вимикати світло під час вистав
- заборонив глядачам заходити до зали та розмовляти під час балету
- ввів у практику щоденні заняття біля станка та був дуже прискіпливим до фізичної форми танцівників
- дав більше простору артистам кордебалету, а також надав рівні права чоловікам та жінкам на сцені.
Лифар створив понад 200 балетів, які й досі можна побачити у провідних театрах світу. Лише в рідному Києві йому не вдалось показати свій талант повною мірою. Сергій мріяв про це, але в СРСР його вважали зрадником, тож дорога до слави на Батьківщині для нього була закрита.
Співпраця з фашистами
Коли почалась Друга світова війна, Серж залишився у Парижі. Ба більше, він продовжив роботу в Гранд Опері та співпрацював з окупаційною владою. Навряд чи він думав про політику нацистів, йому була необхідна його сцена, танець та оплески глядачів.
Тож, Париж залишався культурним центром Європи, а нацисти вважали Сержа Лифаря у балеті таким же цінним для себе, як Вагнер у музиці. Німців захоплювали його постановки та танці – новий неокласичний балет. Наприклад, поціновувачем мистецтва балету був Герман Герінг.
У 1943 році відбулася прем’єра «Сюїти в білому». У цьому балеті вся увага Лифаря була спрямована на хореографію. Митець почувався досить спокійно, листувався з Геббельсом та навіть показував Оперу Гітлеру. Нацисти платили йому чи не найвищу зарплатню в усьому Парижі, а тим часом працівників сцени викидали з роботи та навіть забирали до концентраційних таборів.
У 1944 році Лифар поїхав на гастролі до Швейцарії та Італії, які організувало посольство Німеччини. На митця чекав успіх, яким він щиро тішився. Тим часом німецькі окупанти мали нагоду продемонструвати, як процвітає культура Франції за їх керівництва.
Серж і не зчувся, як цей період його життя різко закінчився. Після того, як Париж звільнили, він одразу став вигнанцем. На нього малювали карикатури, хотіли засудити до смертного вироку. Впливові друзі врятували Лифаря, але про зіркову кар’єру довелось забути, як і про роботу в Парижі.
Подальша доля
Не маючи, чого роботи в Парижі, Серж переїхав у Монте-Карло, де став очільником балету. Подальші його гастролі вже не були успішними. Виступи у Королівському балеті Лондона у 1946 році провалились. Протести супроводжували гастролі по США у 1948 році. З ним не хотіли працювати працівники сцени. Лише молоді танцівники підтримували свого вчителя та готові були захищати його.
Все ж Серж Лифар попрощався зі сценою у 1956 році, хоч і танцював до 1969 року. У цей час він займався хореографічним інститутом Опери і Університетом танцю. Французька поліція наглядала за митцем до 1960 року.
Згодом співпрацю з нацистами йому таки пробачили та повністю реабілітували. Навіть більше – Лифарю пропонували громадянство Франції, але той відмовився. Усе життя він залишався людиною без паспорта певної країни й мріяв повернутись до Києва, танцювати на сцені місцевої опери.
До СРСР його впустили один раз – у 1961 році під чужим прізвищем. Дозволили відвідати могили батьків, погуляти рідним Києвом. Хтозна, чи побачив Сергій те, що хотів, але залишатись в СРСР він не міг, тому знову повернувся до Європи – цього разу до Швейцарії.
Останні роки свого життя видатний танцівник провів у Лозанні, де помер 15 грудня 1986 року. Після здобуття Україною незалежності його дружина Ліліан Алефельдт передала значну частину спадку Лифаря у Київ. Її бажанням було відкриття Музею імені танцівника. У 2019 році філія, присвячена його творчості, була відкрита в Музеї історії міста Києва.
Також у столиці працює Київська муніципальна українська академія танцю імені Сержа Лифаря, а до 100-річчя з його дня народження була створена ювілейна пам’ятна монета.
У Лозанні за ініціативою киян було зведено пам’ятник Лифарю. Він має назву «Ікар з піднятими руками-крилами», а на постаменті вказано «Серж Лифар з Києва».
Джерела:
- https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3369412-serz-lifar-nejmovirna-tazkist-butta-za-gracijnou-legkistu-ruhiv.html
- https://tykyiv.com/ce-kyiv/kiianin-iakii-zminiv-svit-baletu-istoriia-serzha-lifaria/
- https://life.pravda.com.ua/culture/ukrajinskiy-ikar-yak-sergiy-lifar-reformuvav-francuzkiy-teatr-ta-mriyav-povernutis-na-batkivshchinu-300821/