До початку ХХ століття українці мали власні весільні традиції, а дівич-вечір – був їх обов’язковим елементом. Цей день напередодні весілля включав багато особливих ритуалів, кожен з яких мав своє значення та мету. В різних регіонах України традиції дещо відрізнялись. У статті розповідаємо про дівич-вечір, що був типовим для Київщини. Далі на ikyyanyn.
Обряди прощання з дівоцтвом
Загальний перелік обрядів для дівич-вечора був в Україні однаковим та включав:
- розплітання та чесання коси молодої;
- запрошення гостей на весілля;
- прикрашання весільного гільця;
- виготовлення «мечів» та прикрас;
- обмін дарунками між молодими;
- перший «посад» майбутнього подружжя.
Ці обряди відбувались напередодні весілля й кожен мав сакральне значення. Загальною ж метою всіх обрядів було відокремлення наречених від неодруженої молоді, а також перехід дівчини до родини нареченого.
Одним з найбільш зворушливих моментів для дівчини було розплітання коси. Молода сідала на стілець, вкритий кожухом. Її подруги співали весільних пісень, а сестри розчісували косу та робили весільну зачіску. Після цього обряду дівчина просила у батьків благословення, а ті дарували їй весільний вінок. На Київщині це були так звані «київські вінки», виготовлені з воску в монастирях.
Далі уквітчана та святково одягнена дівчина разом з подругами ходила запрошувати гостей на весілля. Наречений разом зі своїми друзями робив це окремо. Цей процес також супроводжували обрядові весільні пісні, які символізували прощання з несімейним життям.
Після цього дівчата повертались додому і починали виготовляти та прикрашати спеціальне деревце – гільце. На Київщині його мав викопати дружба нареченого та принести до дівчат. Таке весільне дерево було символом родючості, продовження роду та достатку.
Гільце ставили у центр короваю та прикрашали гронами калини, колосками, м’ятою, васильками, а також додавали стрічки та цукерки. Обряд прикрашання гільця мав забезпечити парі щасливу долю та затишне спільне життя.
Потім упродовж вечора дівчата займались виготовленням інших весільних атрибутів, серед яких – мечі, шаблі, світильники, вінці та весільні свічки. Мечем ставала стара палиця або шабля, до якої червоними стрічками прив’язували калину, руту, васильки, колоски, а зверху закріплювали дві свічки. Такий же меч виготовляли й хлопці, а потім їх з’єднували на порозі будинку молодої, запалюючи свічки. Цей момент символізував поєднання двох родинних вогнищ.
Обмін дарунками та «посад» молодих
Далі молодий та молода обмінювались подарунками. Дівчина мала подарувати нареченому вишиту сорочку, яку той одягав на вінчання. Хлопець же мав подарувати нареченій чоботи або хустку.
Коли молодий приходив до хати, дівчина мала сидіти на кожуху на покутті та прикривати обличчя власною хусткою. Молодий же заходив у шапці, що було порушенням етикету, але вказувало на нього як на нового господаря. Далі наречений зривав хустку з дівчини, яка мала опиратися. Коли ж йому вдавалось це зробити, то він міг її поцілувати та подарувати принесені речі.
Далі відбувався перший «посад» молодих. Їх мали посадити на кожух, перевернутий вовною догори. Під кожухом батьки залишали гроші та жито як символи добробуту майбутнього подружнього життя. Потім молоді мали попросити благословення у родичів.
Завершувався дівич-вечір частуванням гостей, виконанням весільних обрядових пісень та танців. Тривати він міг досить довго та завжди був веселим.
Традиції та особливості Київщини
На Київщині під час дівич-вечора найбільшу увагу приділяли обряду благословення батьками. Під час цього дійства мати стояла з іконою в руках, а батько тримав хліб. Молоді ставали перед ними на рушник на коліна, а батьки промовляли слова благословення та дарували нареченим хліб та ікону.
Певні особливості мали й подальші весільні обряди. Так, викуп за наречену на Київщині завжди брав її молодший брат. Він вважався головним представником роду, тож наречений мав торгуватися саме з ним, пропонувати гроші, тварин та всілякі товари в обмін на свою кохану. Цей обряд завжди супроводжували веселощі та різноманітні жарти.
Після першої шлюбної ночі на знак цнотливості нареченої на будинку мали повісити червоний прапор. Червоний колір вважався символом чистоти. На Київщині часто замість такого прапору використовували каламайковий пояс. Він був елементом традиційного вбрання регіону та виготовлявся з фабричної вовняної тканини.
Після шлюбної ночі молода дружина мала вийти з хати молодого та прийти до своїх батьків, а дружба супроводжував її з цим червоним прапором або поясом на підтвердження того факту, що дівчина була цнотливою. Потім прапор чіпляли на будинок молодого.
Таким чином, дівич-вечір був відповідальним етапом весільної церемонії та включав багато обрядів. До нього старанно готувались всі учасники майбутнього весілля, а сам дівич-вечір минав весело й водночас лірично. На жаль, більшість з цих традицій не збереглась до ХХІ століття, а дівич-вечір набув іншої форми, хоча і зберіг своє значення – прощання з дівоцтвом та перехід у новий статус.
Джерела: